Дитинство героїні Народилася Устинія Іванівна 15 вересня 1908 року в селі Шатура Ніжинського району Чернівгівської області в сім’ї Петренків «Додаток И». У батьків Івана та Марини Петренків було чотири доньки: Меланія, Устинія, Уляна, Євдокія. «Додаток П». Устя була другою дитиною в сім’ї, тому саме їй довелося доглядати двох менших сестер. Виконувала дівчина й багато домашньої роботи, тож до сільської нелегкої праці звикла з дитинства. У родини Петренків було багато землі. Обробляли її кіньми. Та всюди треба було прикладати людські руки. Устя любила працювати на полі, там вона відчувала силу, яка йшла від матінки-землі, відчувала як вона, ще молода дівчина потрібна своїй родині, цьому полю, селу, людству… І навіть втоми не було, хоч з ранку до вечора, під палючим сонцем проривала буряки, полола чи обсипала картоплю. І стільки тієї роботи переробиш за день! А ввечері ще ж потрібно вибігти до подружок на колодки, пісні співати, жартувати з хлопцями, дивитися на вранішню зорю… Все це було в Усті: і щастя відчувала, і задоволення від життя. В школу ходила залюбки. Любила навчатися. Та сільське життя вимагало більшої уваги, аніж почитати цікаву книжку. Тому, закінчивши 7 класів Шатурської школи, пішла працювати в селянське господарство. Пізніше, коли відбулася колективізація і утворилися колгоспи, працювала в колгоспній ланці. «Додаток З». Нами встановлено, що Устинія Петренко навчалася в Шатурській семирічній школі з 1915 по 1922 роки. Швидко навчилася читати й писати. Добре рахувала. Любила співати. Виступала в школі. Та більше до вподоби їй були вечорниці, коли дівчата збиралися пізно ввечері і співали пісень. Сім’я Петренків, як і всі сільські родини, жили тим, що мали від власної землі та господарства. В родині був кінь, яким обробляли землю. Тримали корову, свиней, овець. Батько, мати і дівчата тяжко працювали на власному полі, знаючи, що ця праця не дасть їм померти з голоду. «Додаток О». В ході дослідження було встановлено, що в 1927 році в Шатурі виникло селянське господарство. Батько Устинії, Іван Тихонович, влаштовується на роботу. Через деякий час забирає до себе і Устинію. В 1929 році вже все сімейство Петренків працює в новоствореному колгоспі імені Блюхера. Жінки трудяться в ланці, батько – конюхом. Дослідивши дитячі та шкільні роки Устинії, можемо зробити висновок: дівчина зростала в родині, де цінували працю. Сімейне виховання стало міцним фундаментом у формуванні відповідальної, працьовитої особистості та значною мірою вплинуло на подальший вчинок героїні.
Недовге сімейне щастя У 30-х роках Устинія вийшла заміж за односельця Михайла Петренка. Точну дата одруження встановити не вдалося. Вивчаючи історію села, було встановлено, що одружувалися молоді люди переважно восени. Це пояснювалося тим, що закінчувалися господарські роботи на землі, люди мали більше вільного часу. У період між постами гуляли весілля. За спогадами родичів, Устя вінчалася в місцевій церкві. Нажаль записи у церковних книгах тих часів не збереглися. За документами Шатура з 1931 по 1934 роки була Носівського району. Всі архівні матеріали були передані в місто Носівка. Ми працюємо в цьому напрямку і плануємо зробити запит до архівних документів Носівського РАЦСу, щодо встановлення дати реєстрації шлюбу Петренко Устинії та Михайла. Після одруження Устинія проживала в родині чоловіка. Разом у невеличкій хатині жили батьки Михайла, Савелій Петренко та Євхимія Петренко і брат чоловіка Василь, 1922 року народження. Тримали в господарстві корову, свиней, курей. «Додаток Ц». Обробляли землю. Свекор та свекруха добре ставилися до Усті. Молода невістка відразу взяла на себе всю основну хатню роботу: топила піч, готувала на цілий день їжу всій родині, прала, слідкувала за чистотою, доїла корову, годувала свиней, полола город. Встигала Устя і на роботу ходити: влаштувалася дояркою в колгосп. Документально підтверджено, що Устинія Петренко працювала в колгоспі з 1929 по 1963 роки. У післявоєнні роки працювала в ланці. З 1963 року вийшла на пенсію. «Додаток О». Зростаючи у великій дружній родині Устя і сама мріяла народити діток. Через рік після одруження у молодої сім’ї з’являється первісток. Назвали хлопчика Федором. Точної дати народження не встановлено. Відомо, що до 1934 року в Усті народжувалися ще два хлопчики: Петро і Григорій. В 1934 році Устинія народила Миколу. «Додаток О». Таким чином ми можемо визначити, що працьовитість – одна з головних рис Устинії. Молода жінка завжди цінувала час, не марнувала його даремно. Намагалася все робити швидко, щоб мати можливість виконати ще якусь справу. Чи можна витерпіти стільки горя? (Випробування долі) інколи буває дуже жорстокою. Так сталося і з Устиненою родиною. Смерть пробралася в її хату і почала там хазяйнувати. Спочатку молода сім’я втратила свого первістка Федора. Він помер не проживши і року. Потім один за одним помирають батьки Михайла, Петренко Сава та Хима. Устя, як годиться, поховала свекрів, пом’янули. Брат Михайла Василь залишився жити в родині. «Додаток Ц».Устя опікувалася ним, ставилася як до рідного. Втратили Устя і Михайло ще двох своїх синів. Таке страшне горе забрало в Усті всі молоді сили, красу, прагнення до життя. Але жити треба… Так, до 1934 року Устя залишилася з Михайлом удвох. Важко було, тому віддавалася вся роботі. Старалася не заходити до хати, поралася на городі чи бігла в колгосп на роботу. Не здалася, а навпаки обіцяла чоловіку, що з Божої допомоги вони матимуть діток, ще й не одного. І диво, в 1934 році 10 жовтня народився Микола, потім Григорій. Точна дата народження Григорія нам не відома. 4 липня 1938 року з’явився на світ Іван, а в 40-му 17 січня Бог подарував Усті та Михайлу донечку Олександру. Радості не було меж. Здавалося весь світ заздрить знову набутому щастю. Але невдовзі, після народження донечки, тяжко захворів Михайло Савович. Недуга мучила чоловіка, а Устя розривалася між хворим, маленькими дітьми та господарством. Сталося найгірше – помер чоловік, батько, господар... Ніби забрав частину і її – змученої, нещасної, загубленої в цьому безжальному світі. Хотілося кричати: за що? А у відповідь – знову горе – помирає другий син Гриша. Залишається Устинія Іванівна молодою вдовою з трьома дітками на руках. Починається війна… «Додаток Ю». Можемо стверджувати: пройшовши такі випробування долі, Устинія вже ніколи не зможе бути байдужою до чужого горя. «Тиха» війна в Шатурі
1) Всіх жидів негайно зняти з роботи по всіх установах та підприємствах. 2) Негайно закрити всі жидівські підприємства та магазини. 3) Зареєструвати всіх жидів (список подати в Комендатуру). 4) Після реєстрації всі жидівські сем᾿ї, чоловіків, жінок та дітей під охороною Укр. Поліції привести до м. Ніжина для призначення на роботу» [17]. «Додаток Ю». Одночасно фашистська пропаганда переконувала місцеве населення, що вона буде боротися і з більшовиками, і з жидами. «Додаток Щ». Ось про що свідчить черговий наказ Ніжинського міського самоуправління: «Громадянам міста Ніжина і району забороняється брати під охорону будь-яке майно, яке належить жидам…Усі жиди, які мешкають на терені Ніжина та району, які ще не зареєструвалися, повинні негайно це зробити…У разі ухиляння будуть вжиті суворі заходи – розстріл» [47]. До міста добиралися кияни, яким вдалося втекти. Вони розповідали про жахи Бабиного Яру. Чи розуміли ніжинські євреї на що вони приречені? Мабуть не всі і неповною мірою. У пам’яті багатьох були спогади про лояльне ставлення німців у роки Першої світової війни. Та і повірити у страшні жахи, до яких вдавались німці було дуже важко, адже радянське керівництво нічого не розповідало про звірства нацистів у Європі. Сподіватись на допомогу інших, коли будь-яка допомога з боку мешканців міста каралась розстрілом, було неможливо. Всі розпорядження німецької влади та призначених ними місцевих органів врядування зводилися до залякування людей найжорстокішими карами за найменшу спробу полегшити долю приречених на смерть і муки євреїв. Тому навіть спроба допомогти – це вже був вчинок героїчний. Така людина смертельно ризикувала життям не тільки своїм, але й своєї родини. Героїзм не може бути масовим явищем, і тому тим більш величним стає подвиг людей, які наважувалися в силу різних мотивів рятувати євреїв, у той час як більшість населення займала позицію сторонніх спостерігачів, хоча подумки й могла співчувати своїм колишнім сусідам, друзям, однокласникам тощо. І хоча в Україні на захист євреїв стало безліч українців, але й знаходилися ті, які намагалися нажитися на чужій біді. До знищення єврейського населення гітлерівці готувалися планомірно. У Ніжині на Чернігівщині вбивства проходили 6 листопада. Євреї отримали наказ прибути на центральну площу міста. Звідси й почався трагічний похід у вічність. Скорботна колона направилася на окраїну міста. За свідченнями очевидців у колоні було близько п’ятисот чоловік, частину євреїв привезли на машинах. П’яні поліцаї погрожували кожному, хто приближувався до неї. Ті, хто спробував втекти, миттєво були застрелені. Та все ж деякі жінки, разом з дітками, змогли вирватися з тієї колони. Розстріли проводилися і після шостого листопада 1941 року. До Ніжна звозили євреїв з сіл району, Бобровиці, Носівки, розстрілювали біженців з інших міст, в тому числі і Києва. Масові розстріли у Ніжині проходили на території цегельного заводу. Скромний пам’ятний знак, встановлений після війни, нагадує про страшні злочини проти багатостраждального єврейського народу. «Додаток Ш». Під час розстрілів загинула мати сестер Медведєвих, врятованих Устинією Іванівною Петренко, жителькою села Шатури. В Шатурі люди всі знають один одного та й новини розповсюджуються миттєво: фашисти вже взяли Ніжин, створені органи нової влади,багато полонених, розстрілюють і грабують… В 41-му році через наше село пройшли німці. Одним з головних завдань гітлерівців з самого початку окупації українських земель була організація органів влади. В Шатурі вони почали формуватися відразу після захоплення німцями. «Загальний районний наказ №1» передбачав: «… призначити старост з людей політично благонадійних, які ні в чому поганому не були замішані та можуть цілком справитись з покладеною на них роботою [8]». Наказ регламентував всі сфери життя і діяльності жителів, навіть мову: «На всіх установах і підприємствах повинні бути вивішені вивіски німецькою та українською мовами, на всіх заїздах і виїздах сіл встановити вивіски з написом назви села нім. та укр. мовами». Населення з тривогою очікувало окупантів. Та на диво все пройшло тихо. «Додаток Р». Розгромів не було. Великої шкоди людям вони не завдали. «Додаток Т». Колгосп працював як і раніше. Німці зробили перепис всього населення, тваринницької ферми колгоспу і особистих господарств. Окупанти слідкували за системою щеплень для скота. Григорія Яковича Варуху призначили старостою села. «Додаток Ф». Сільська управа відповідала за стан справ на селі. Її повноваження були досить широкі. Фактично, вона представляла інтереси військової адміністрації та відповідала за впровадження в життя наказів і директив німецького командування. В той же час, органи місцевого управління повністю залежали від окупаційної влади, підкорялися їй та виконували всі постанови. У багатьох наказах і розпорядженнях місцевої влади зазначалося: «На підставі розпорядження німецького командування…», «Згідно розпорядження польового коменданта…». «Додаток Ю» В ці тривожні дні темної вересневої ночі 1941 року обережно постукали у вікно будинку Устинії Іванівни [39]. Вона відгукнулась і почула у відповідь знайомі голоси, відкрила двері, впустила в будинок. Це були дві сестрички, доньки знайомої жінки-єврейки Рахіль Медведєвої із Ніжина. Звали дівчат Соня і Вєра. «Додаток О, П». Надавати допомогу євреям було надзвичайно важко ще й тому, що робити це доводилося в умовах найсуворішої конспірації: адже навколо було чимало осіб, які могли донести про це поліції. Перш за все це були люди з антисемітськими переконаннями. Яких, на жаль, також виявилось немало Форми допомоги та порятунку були найрізноманітніші. Нагодувати єврея, переховати втікача з гетто або табору, взяти до себе єврейську дитину і виховати її, перевести через кордон, дістати фальшиві документи – ось далеко не повний перелік цих форм [33]. Наражаючись на смертельну безпеку, прості українські громадяни рятували євреїв. Світова історія ще не знала таких жахливих масових страт, такої безжалісності до жертв, якими відзначалися дії гітлерівців щодо євреїв. Свідчать про це спогади очевидців, документи в музеях, архівах. Знайшлося в Україні чимало людей, які вважали своїм людським (або християнським) обов’язком допомогти безневинним жертвам ненависті. Вони не злякалися страшної нацистської окупаційної машини і виступили проти неї. З перших днів окупації нова влада нав’язала власні правила поведінки та регламентацію життя місцевому населенню. Визначався цивільно-правовий статус євреїв як «не арійців». Це відразу позбавляло єврейське населення навіть тих обмежених прав, які мало місцеве населення інших національностей. Дискримінаційні заходи стосувались усіх сфер життя євреїв. За загальним німецьким планом знищення євреїв повинно було здійснюватись в унісон з територіальною експансією і поневоленням місцевого населення і було оформлено в якості стратегічних, ідеологічних та політичних завдань з боку нацистського керівництва [34]. В роки війни за переховування або укривання комуністів, євреїв, радянських офіцерів загрожувала смерть і рятівникам, і врятованим. Та Устинія Іванівна, ризикуючи власним життям та життям своїх маленьких дітей, все ж таки залишає сестричок у себе. До всіх тяжких поворотів долі додається щоденна тривога і смертельний ризик. По селу ходили чутки, що в одному з будинків ховаються єврейські дівчата. Коли на подвір’ї з’явився староста Григорій Якович, Устинія Іванівна злякалася, адже ховала дівчаток на печі, закидавши ганчір’ям, подушками. Почувалися сестри захищеними, та все ж боялися обшуку. Староста заспокоїв рятівницю-господиню, та ще й неочікувано, запропонував свою допомогу. Домовилися, що Устинія Іванівна буде брати з собою чорняву Вєру на роботу в колгосп. Григорій Якович пообіцяв, якщо буде якась загроза, він обов’язково попередить. І він дійсно виконував свої обіцянки. Жінка переодягла дівчат у вишиті сорочки. Запинала хустки на голові так, щоб не видно було їх обличчя. Інколи, коли відправляла дівчат на колгоспне поле, забруднювала обличчя для маскування. А коли хтось чужий заїздив у село з перевірками, староста попереджав. Тоді дівчата не виходили на вулицю, або й зовсім втікали з села та переховувалися в лісосмугах. Коли ставало все спокійно староста приводив біглянок знову до Устинії Іванівни. Крім старости села німецька влада призначала на місцях працівників поліції, так званих в народі поліцаїв. В основному це були прибічники окупантів. В Шатурі поліцаї були місцевими. Відомі прізвища цих людей, але з етичних міркувань називати їх не будемо.Очевидці неприязно відгукуються про них. З розповіді Миколи Івановича Варухи один з поліцаїв наніс йому, 10-річному хлопчику, тілесних ушкоджень. Про переховування євреїв у Устинії Петренко знали не всі жителі села. Відомо було тільки те, що вона прийняла до себе дітей-сиріт знайомої жінки. Можливо хтось здогадувався, що дівчата, онуки єврея Янкеля Беркова Богречевського, який проживав на території Шатури в дореволюційний період. «Додаток У». Важко припустити, щоб могло статися, якби про Медведєвих дізналися поліцаї. Скоріш за все це була б смерть не тільки єврейкам, а й всій родині Петренко. Дворська Ніна Михайлівна розповідала, що і в її мами переховувалися євреї. Але вона побоялася залишати їх на довго через те, що хтось з селян міг донести місцевим поліцаям. Тому, проаналізувавши ставлення селян до вчинку Устинії Петренко, можна зробити висновок: в період окупації селяни з пересторогою відносилися до появи чужинців. Окремі люди тримали таємницю переховування єврейських дівчат, чим теж наражалися на небезпеку. Були і такі, що боялися спілкуватися з Устинією в цей період, аби не бути поміченим поліцаями. Але більшість селян з розумінням ставилися до цього. Отже, ставлення було неоднозначним. Таким чином, можемо стверджувати, що однією з визначних була роль старости у врятуванні єврейських дітей. Він також взяв на себе відповідальність за долю єврейських дівчат. Чим це загрожувало і йому і всьому селу він добре розумів, тим величнішим стає його вчинок. Проста сільська жінка-трудівниця з трьома малими дітьми довгий час переховує єврейських дівчат. З’ясовані основні причини цього подвигу: людяність, толерантність, турботливість. Пережиті Устею втрати власних чотирьох дітей. Смерть чоловіка. Фактично, вона залишається на одинці зі своїми бідами, проблемами. В такі хвилини смутку, розчарувань, безвиходу людина або ж втрачає сенс життя, або ж реалізує себе в допомозі ближньому. Можемо припустити, що саме в такий момент Утининого життя і з’являються обездолені єврейки. Тим більше, самі ж дівчата знаходилися в такому ж емоційному стані, такому ж безвиході. Їхньому життю загрожувала реальна смерть. Вони втратили обох батьків. Їх народ підлягав цілковитому знищенню. Переплелися дві життєві дороги Устинії Іванівни та Соні і Вєри Медведєвих в потрібний для обох сторін час. Вчинок жінки героїчний. Вона ж вдячна цим дітям, що врятували її. Так і жили однією родиною, підтримуючи один одного все життя Соня, Вєра і їх мама Устя. Староста села, його роль у врятуванні єврейських дівчат Григорій Якович Варуха народився в 1882 році в селі Шатура. «Додаток Ф». Босоноге, голодне й холодне дитинство запам'яталося на все життя. Відчай і біль від злиднів не зламали чоловіка, а навпаки загартували, стимулювали до виживання в умовах нелегкої праці селянина. Одружився з дівчиною Олександрою з Шатурського хутора. Народилося в сім’ї шестеро діток: п’ять синів та донька Ольга. Всі хлопці, молоді та дужі служили в армії. Старший Дмитро воював з перших днів і не повернувся з війни. В 41-му році, коли німці проходили нашим селом, призначили Григорія Яковича старостою. З 1929 по 1941 рік він працював в колгоспі бригадиром, був поважною і чесною людиною. Таким залишився і на новій посаді. Його доброту, справедливість, милосердя до сьогодні пам’ятають люди, переживши воєнні роки. Ніхто й поганого слова не скаже про старосту села Варуху. Та все ж довелося відбути 8 років таборів у Сибіру. Засудили старосту до десяти років ув’язнення, але за добру поведінку звільнили на два роки раніше. Повернуся 70-річний Григорій Якович додому у 1952 році зі слабким здоров’ям. Дружина на той час теж дуже захворіла. Радів Григорій Якович синам, особливо Олексію, який одружився, народив онука старенькому на втіху і жили всі однією родиною. Та горе підкралося знову. В 1967 померла дружина Олександра. Поховали стареньку, а зразу після сороковин раптово помирає і його надія, молодий хазяїн, син Олексій. Займався він заготівлею лісу. В 60-тих село перебудовувалось. Майже в кожен двір привозив Олексій Григорович деревину з Москви та її околиць. Така втрата ще сильніше підкосила і без того старенького Григорія. В цьому ж році помер і він. А невдовзі попрощалася Ольга Арсентіївна, невістка Григорія Яковича, дружина Олексія і зі своїм єдиним сином Гришею. Так велике родинне гніздо Варухи опустіло за один лише рік. Інші сини Григорія Яковича роз’їхалися по всій Україні. Андрій жив у Вінницькій області. Микола оженився, коли служив у армії. Жив у Свидовці. Петро живе в Ніжині. Донька Ольга вийшла заміж у сусіднє село Данине. Живе й нині там. Вєрі і Соні пощастило, що вони потрапили під опіку прекрасних людей, сміливих та добрих. Староста села допоміг Устинії Петренко врятувати їх. Сестри стали рівноправними членами сім’ї мами Усті. Вони це відчували всю війну і в післявоєнний час. Устинія Іванівна ставилася до них як до рідних дітей. Молодша Вєра називала свою рятівницю мамою майже з перших днів перебування в Шатурі. Практично всі односельці знали про дівчаток. Але ніхто їх не викрив. Так і ходила дочка Вєра з мамою Устею в колгосп на роботу. Провідувала рідню, щоб звикали люди до Вєри. «Додаток Р». Устинія Іванівна знаходила в роботі втіху і радість. Адже земля-годувальниця не дасть пропасти: нагодує, обігріє… Жінка працювала до війни в колгоспі, так було і пізніше. Роки праці на сільський ниві вважала найкращими. «Додаток Х». Війна закінчилася, дівчатка-єврейки влаштовували своє життя. Проживали в місті Ніжині, та майже кожні вихідні приїздили до Устинії Іванівні в гості. Ставилися до неї дуже добре, називали мамою. Допомагали по господарству. А коли їхня рятівниця була вже старенькою – мили ноги, в знак своєї пошани та любові. Часто згадували ті страшні роки окупації. Устинія Іванівна, Вєра та Соня на все життя зберегли велику подяку старості села Григорію Варусі за надану допомогу та ризик, яким він піддав себе в грізні роки війни. Староста нікому в селі не причинив зла. Він з достоїнством виконував тяжкі обов’язки, які випали на його долю. За свідченнями односельців Григорій Якович систематично допомагав партизанам. Ризик бути викритим постійно супроводжував життя чоловіка, в будь-який день він міг опинитися в руках окупантів. Та біда прийшла пізніше, коли набрала силу чергова кампанія боротьби з «ворогами». Його засудили по стандартному обвинуваченню «в співпраці з ворогом» на 10 років. Жодні істинні заслуги Григорія Яковича не прийняли до уваги. Та він переніс всі тяжкості радянських таборів і повернувся в рідне село. Тут і похований. В ході дослідження нами з’ясована роль старости села Шатури в збереженні життя сестер у період окупації. Пройшли роки, а згадки про цю людину живуть у пам’яті односельців. Григорій Якович Варуха доклав чимало зусиль до порятунку єврейських дівчат, про що свідчать очевидці. Його вчинок заслуговує на звання Праведника України.
| |
| Переглядів: 276 | |
| Всього коментарів: 0 | |