Праведники Чернігівщини

Усні свідчення Варухи Ольги Арсентіївни, 1932 року народження, жительки села Шатура Ніжинського району Чернігівської області

Григорій Якович Варуха

Народився в 1882 році в селі Шатура. Босоноге, голодне й холодне дитинство запам'яталося на все життя. Відчай і біль від злиднів не зламали чоловіка, а навпаки загартували, стимулювали до виживання в умовах нелегкої праці селянина.

Одружився з дівчиною Олександрою Шатурського хутора. Народилося в сім’ї шестеро діток: п’ять синів та донька Ольга. Всі хлопці, молоді та дужі служили в армії. Старший Дмитро воював з перших днів і не повернувся з війни.

41-му році, коли німці прийшли в наше село, призначили Григорія Яковича старостою. До війни він працював в колгоспі бригадиром, був поважною і чесною людиною. Таким залишився і на новій посаді. Його доброту, справедливість, милосердя до сьогодні пам’ятають люди, які пережили воєнні роки. Ніхто й поганого слова не скаже про старосту села аруху. Та все ж довелося відбути 8 років у засланні. Прийшов 70-річний Григорій Якович додому у 1952 році зі слабким здоров’ям. Дружина на той час теж дуже захворіла. Радів Григорій Якович синам, особливо Олексію, який одружився, народив онука старенькому на втіху і жили всі однією родиною. Та горе підкралося знову. 1967 померла дружина Олександра. Поховали стареньку, а зразу після сороковин раптово помирає і його надія, молодий хазяїн, син Олексій. Займався він заготівлею лісу. В 60-тих село перебудовувалось. Майже в кожен двір привозив Олексій Григорович деревину з Москви та її околиць. Така втрата ще сильніше підкосила і без того старенького Григорія. В цьому ж році помер і він. А невдовзі попрощалася Ольга Арсентіївна, невістка Григорія Яковича, дружина Олексія і зі своїм єдиним сином Гришею. Так велике родинне гніздо арухи опустіло за один лише рік.

Інші сини Григорія Яковича роз’їхалися по всій Україні. Андрій жив у Вінницькій області. Микола оженився, коли служив у армії. Жив у Свидовці. Петро живе в Ніжині. Донька Ольга вийшла заміж у сусіднє село Данине. Живе й нині там.

Усні свідчення Петренко Ольги Олексіївни, 1943 року народження, жительки села Шатура Ніжинського району Чернігівської області

Народилася і все життя живу в Шатурі. Я невістка Устинії Іванівни Петренко. Прийшла до них в родину в 1963 році. Вийшла заміж за Івана. Свекра я не знаю. Він помер в 40-му році, ще до війни. Свекруха сама вела домашнє господарство. Була дуже працьовита, швидка. Все в неї виходило в роботі і я багато чому в неї вчилася. Працювала вона в колгоспі: різноробочою, дояркою, в полі. Та коли я до них прийшла, мати вийшла на пенсію. Якраз в неї по роках виходило.

Ніколи не забуду, як захворіла моя мати. Свекруха бачила, як я розриваюся між двома хазяйствами. Тоді вона й сказала, щоб я забрала матір і доглядала їх обох. Вони й спали поруч. Всього у нас було, прожили вони разом ще десять років. І померли в один рік.

Про те, як вона переховувала єврейок, я мало що знаю. Розповідала, що вони просилися дуже до неї, що переховувалися і тікали з Ніжина. А ще побивалися за своєю матір’ю. ЇЇ ж німці в 41-му розстріляли. Дівчата не знали де вона похована. Знаю, що Соня була старшою з сестер і дуже схожою на українців. А Вєру баба Устя переодягала у своє і вимазувала обличчя, щоб не впізнали в неї єврейської зовнішності. Соня побула в Усті не довго. Вона якось потрапила в Німеччину з молоддю на примусові роботи. А Вєра два роки жила. Після війни дівчата повернулися до Ніжина. Жили удвох. В них була квартирка. Я вже пам’ятаю як дівчата приїжджали до нас у гості. І я до них у Ніжин їздила. Мої діти там жили, коли навчалися. Соня померла у 1984 році. А Вєра через десять років виїхала до Америки. Писала звідти і дзвонила до своєї двоюрідної сестри Ольховської Вєри, яка теж проживала в Ніжині. Все розпитувала про бабу Устю і допомогу надсилала.

Небога свекрухи Ольга вийшла заміж за єврея Гаріка. Вони разом і почали оформляти документи на праведника. Нагородили матір 23 березня 1998 року. Приїхало багато людей. Вручали їй і грамоту, і медаль, ще й подарунки. Ми всіх запросили до нас додому. Накрили стіл. Баба була рада. Свекруха передала всі документи і медаль моєму сину Льоні. Він живе в Києві. Йому якісь листи приходили і допомога. Та про це він не хоче розповідати.

Усні свідчення Романченко Ганни Тимофіївни, 1928 року народження,

жительки села Шатура Ніжинського району Чернігівської області
(родичка Устинії Іванівни)

Пам’ятаю, як Вєра, євреєчка, часто приходила до мене в гості. Довго розмовляли про життя, війну, важкі часи. Коли німці пройшли через наше село почули, що у Галі (Петренко Ганни Опанасівни ) незабаром буде весілля. Дізналися в який день буде гуляння і приїхали з Лосинівки (саме там стояли німецькі війська) верхи на конях на весілля. Гуляли разом з людьми: їли, пили, танцювали. Шкоди не робили.

Знаю, що в центрі села німці залишили тільки гарнізон. Тут вони організували польову кухню. Розвозили гарячі обіди по всьому Лосинівському районі.

Їздила я під війну копати окопи. Збиралося багато молоді. З колгоспів давали коні з підводами. Для харчування виділялися свині, овечки. Іздили так в Стару Басань. А в Оленівку не доїхали, бо була повітряна атака. Хто залишився в живих, повернулися додому.

Усні свідчення Татарчука Олексія Олександровича, 1940 року народження, жительки села Шатура Ніжинського району Чернігівської області

(племінник Устинії Іванівни)

Я син старшої Устиної сестри Меланії. В нашій родині було троє дітей: Іван, Ольга, Олексій. Іван живе в Чернігові. Сестра Оля теж вийшла заміж у Чернігів за єврея Гаріка. Пізніше вона разом з чоловіком виїхали до Ізраїлю. Саме там вони розповіли історію своєї тітки Усті. Чоловік та його батьки доклали зусиль, щоб про Устю дізнався весь світ.

Пам’ятаю, як німці проходили через наше село: «Зійшлися вони на перехресті біля церкви: одні рухалися в напрямку з Ніжина, інші – Носівки. Потім розбрелися по селу. Призначили старосту Варуху Григорія Яковича. Хороший він був, нікого не обіжав, захищав і допомагав селянам. В нас тоді жили діди Лаврін і Владимир. Вони воювали з німцями в Першу Світову. Знали трішки німецьку, бо були в плєну. Так вони людей проінформували: якщо німець буде просити «Яйко», «Млеко» – давайте по 2 яйця і по стакану молока. Більше не давайте і тоді вони не будуть шастати по господарству і віднімати все, що в кого є. Так люди і робили. Тільки німець заставляв молоко куштувати спочатку господарів, щоб бува не отруїли непроханих гостей. Побули вони трохи і пішли одні на Лосинівку, інші – на Макіївку».

В Устинину хату з фронту повернувся молодший брат її чоловіка Василь, 1926 року народження. Трохи пожив біля неї, а потім пристав у прими в інше село.

Усні свідчення Романченко Олександри Михайлівни, 1940 року народження,

жительки села Шатура Ніжинського району Чернігівської області

(донька Устинії)
Народилася 17 січня 1940 року. Наймолодша в сім’ї Петренків. Живу в селі Шатура. Працювала, як і мама, в колгоспі. Вийшла заміж за односельця Романченка Миколу Андрійовича. Народила двох доньок Ніну і Любу. Дівчатка здобули освіту та виїхали з села. Ніна закінчила Київський політехнічний інститут. Живе у м. Вижгороді. Люба здобула спеціальність агронома. Живе і працює в Ніжині.

• мама прийняла до нас жити Вєру і Соню, я була зовсім маленькою. Знаю цей період життя зі слів мами. Дівчатка були різної зовнішності. Соня схожа була на нас, українок. А Вєра була єврейської зовнішності. Тому мама більше переживала за молодшу з сестер, Вєру. Переодягала її, коли брала з собою на роботу в поле. Дівчата і мене няньчили, бо матері завжди було ніколи. Нас, дітей, багато, а вона, годувальниця, одна. Тому і крутилася як бджілка. Соня пробула в нас недовго. Пі час чергової облави вона потрапила в Німеччину на примусові роботи. Думаю, це Варуха, староста села, їй допоміг зробити якісь наші документи. Бо з єврейськими її вже б в живих не було.

Коли закінчилася війна, дівчата часто навідувалися в гості, завжди з гостинцями. Вони дуже любили нашу маму і завжди дякували їй за спасіння.

В мене було два брати: Микола й Іван. Вже давно вони померли. Залишилася я одна, з рідних нікого. Брат Микола народився 10 жовтня 1934 року. В молоді роки він на довгий час виїздив на Донбас. Жив і працював там будівельником. Згодом приїхав в рідне село. Одружився. Працював у колгоспній будівельній бригаді. В сім’ї народилося двоє дітей: Валя та Толя. Толя помер молодим. Валя живе і працює в Ніжині. Микола Михайлович помер у 2000 році. Похований на сільському кладовищі. Другий брат Іван народився 4 липня 1938 року. Після армії працював шофером. Був на посаді завідувача гаражем. Одружився. На світ з’явилися Світлана, Валя, Льоня. Саме Іван зі своєю родиною жив та матір’ю на рідному батьківському дворищі. Діти повиростали. Старшій Світлані єврейка Вера подарувала свою квартиру в Ніжині. Спочатку Устинина внучка там і жила, пізніше продала її і купила більшу, де мешкає і досі з родиною. Середня Валя вийшла заміж в селище Лосинівка. Після закінчення Ніжинського медичного училища працювала в Лосинівській лікарні. Наймолодший Льоня навчався у Ніжинському агротехнічному технікумі. Зараз живе і працює в Києві. Йому в спадок від бабусі дісталася грамота і медаль «Праведниця миру». Брат Іван захворів і помер в 1990 році.