14 травня – ДЕНЬ ПРАВЕДНИКІВ НАРОДІВ СВІТУ
| 6 березня щорічно відзначається Європейський день пам’яті про Праведників народів світу. Звання Праведника народів світу держава Ізраїль надає тим представникам інших народів, які в роки Другої світової війни рятували євреїв від Голокосту, тобто нацистської політики знищення. Серед громадян України це звання станом на 1 січня 2020 року отримали 2 659 людей. За кількістю праведників Україна посідає четверте місце після Польщі, Нідерландів та Франції, при тому що відкритий пошук і вшанування таких людей у нашій країні розпочалися лише наприкінці 1980 років, незадовго до розпаду Радянського Союзу. Міжнародним інститутом збереження пам'яті жертв Голокосту Яд Вашем, в 1953 році був прийнятий закон про те, щоб віддати належне тим людям не єврейської національності, які під час Другої світової війни рятували євреїв. А в 1963 році були визначені критерії присвоєння звання Праведник народів світу. Праведник народів світу – хто це? Праведник народів світу – офіційне звання, надане людині, яка ризикувала власним життям заради порятунку євреїв у період Голокосту. Звання присуджує Національний Меморіал Катастрофи та Героїзму «Яд Вашем» (Єрусалим, Ізраїль) А які критерії присудження? Насамперед, повинні існувати документи та\або свідчення тих, хто вижив чи\або отримав допомогу і може підтвердити факт порятунку. Серед критеріїв отримання звання Праведника народів світу: - активна участь у порятунку євреїв від небезпеки страти чи депортації у табір смерті - реальна небезпека для життя рятівника чи/та його близьких - усвідомленість порятунку єврея - дії рятівника не мотивовані вигодою (фінансовою чи будь-якою іншою) - якщо рятівник упродовж подальшого життя не завдав шкоди будь-якій іншій людині Нині цим критеріям слідує спеціальна комісія, до якої входять відомі історики, юристи, представники уцілілих під час Голокосту євреїв на чолі з членом Верховного суду Ізраїлю. З 2005 року її очолює суддя Яків Тіркель. Комісія розглядає і приймає відповідне рішення щодо кожного окремого випадку. А який процес надання звання? Людина, вшанована званням Праведника народів світу, отримує іменну медаль і почесне свідоцтво Праведника. Імена Праведників карбують на Стіні пошани в Саду Праведників народів світу в меморіалі «Яд Вашем», на горі Пам’яті в Єрусалимі. Також меморіал уповноважений «надавати Праведникам народів світу почесне громадянство держави Ізраїль, а якщо їх немає у живих – пам’ятне громадянство, як визнання їх подвигу». Нині церемонії з надання звання відбуваються переважно в ізраїльських дипломатичних установах у країнах проживання Праведників. В Україні така церемонія вперше відбулась у вересні 1991 р. Станом на 1 січня 2018 року нараховується 26 973 Праведники народів світу у 51 країні. В Україні існує звання Праведник України. Це одне і теж? Не зовсім. Праведник України – це почесне звання, запроваджене у 1989 р. з ініціативи Всеукраїнської єврейської ради та фонду «Пам’ять жертв фашизму в Україні». Його отримують жителі України, які рятували євреїв в роки Другої світової війни на території України. Всеукраїнська єврейська рада направляє інформацію до меморіалу «Яд Вашем» для присвоєння звання Праведник народів світу. Проте не завжди людина зі званням «Праведник України» має звання «Праведник народів світу». На це впливає складність критеріїв та процедури присудження звання меморіалом «Яд Вашем». В Чернігівській області звання Праведник України отримали 42 людини Красовская Ульяна Яковлевна (приказ от 22.08.01996 /посмертно) Хоменко Марфа Ивановна Писаренко (Мартыненко) Анна Павловна Зикий Мария Денисовна Дяченко Иван Лукич Вершняк Петро Иванович Демиденко Варвара Никитична Ляшенко Корней Минович Каранда Вячеслав Григорьевич Зуб Уляна Микитівна Гриб Фёдор Емельянович Пальчик Екатерина Васильевна Шевченко Владимир Фёдорович Черненок Анастасия Трофимовна Шикула Анна Васильевна Шарая Ольга Степановна Нещерет Вера Леонидовна Харченко Марина Прокоповна Харченко Евдокия Филипповна Богдан (Харченко) Евдокия Евдокимовна Скопенко Тамара Петровна Крицкий Василий Григорьевич Зинченко Варвара Фёдоровна Зинченко Мария Петровна Зинченко Григорий Петрович Горбунова Елизавета Петровна Кириченко Андрей Трифонович Семеновская Валентина Петровна Подпригорщук Татьяна Пантелеевна Скирский Артём Петрович Мхциев Махарбек Александрович Клановец Екатерина Николаевна Мартыненко Павел Егорович Мартыненко Мария Дзысь Анатолий Иванович Попружный Николай Иосифович Кудлявцева Людмила Михайловна Дериколенко наталья Матвеевна Акусок Елизавета Калениковна Зозуля Евгения Петровна Шевченко Владимир Владимирович Рог Капиталина Сергеевна У тому ж 1989 р. запроваджене звання «Праведник Бабиного Яру» для вшанування людей, які рятували євреїв в окупованому Києві. Перше вручення відповідних дипломів відбулося у листопаді того ж року. У 2007 р. запроваджене звання «Діти Праведників» –для відзначення дітей, народжених не пізніше 1943 року, чиї батьки рятували євреїв, а отже їх дітям теж загрожувала смертельна небезпека. Їх нагороджують відповідними дипломами «Син Праведників» або «Донька Праведників». Люди по — різному проявляють себе у важкі часи, в критичних обставинах. Були герої, ті, хто ризикував не тільки своїм власним життям, а й життям своєї родини і оточення, рятуючи інших. На Чернігівщині за роки Другої світової нацистський окупаційний режим знищив від 4 до 6 тисяч євреїв. Праведники народів світу Чернігівської області 1. Ющенко Варвара 2. Товстоног Феодосія 3. Апанасенко Кирило 4. Апанасенко Дарья 5.Купчік Варвара 6. Ковалевський Лазар 7.Ковалевська Феня 8.Трубенюк Марія 9.Юрченко Михайло 10.Юрченко Мотря 11.Ананенко Ганна 12.Пінська Марія 13.Петренко Устинія 14.Жованик Ганна 15.Кузьменко Анастасія 16.Кузьменко Володимир 17.Кузьменко Іван 18.Кузьменко Марія Петренко Устинія Іванівна – Праведник народів світу Народилася Устинія Іванівна 15 вересня 1908 року в селі Шатура Ніжинського району Чернігівської області в сім’ї Петренків. У батьків Івана та Марини Петренків було чотири доньки: Меланія, Устинія, Уляна, Євдокія. Виконувала дівчина багато домашньої роботи, тож до сільської нелегкої праці звикла з дитинства. В школу ходила залюбки. Любила навчатися. Та сільське життя вимагало більшої уваги, аніж почитати цікаву книжку. Тому, закінчивши 7 класів Шатурської школи, пішла працювати в селянське господарство. Пізніше, коли відбулася колективізація і утворилися колгоспи, працювала в колгоспній ланці. Сім’я Петренків, як і всі сільські родини, жили тим, що мали від власної землі та господарства. В родині був кінь, яким обробляли землю. Тримали корову, свиней, овець. Батько, мати і дівчата тяжко працювали на власному полі, знаючи, що ця праця не дасть їм померти з голоду. В ході дослідження було встановлено, що в 1927 році в Шатурі виникло селянське господарство. Батько Устинії, Іван Тихонович, влаштовується на роботу. Через деякий час забирає до себе і Устинію. В 1929 році вже все сімейство Петренків працює в новоствореному колгоспі імені Блюхера. Жінки трудяться в ланці, батько – конюхом. У 30-х роках Устинія вийшла заміж за односельця Михайла Петренка. Точну дата одруження встановити не вдалося. Вивчаючи історію села, було встановлено, що одружувалися молоді люди переважно восени. Це пояснювалося тим, що закінчувалися господарські роботи на землі, люди мали більше вільного часу. У період між постами гуляли весілля. За спогадами родичів, Устя вінчалася в місцевій церкві. Нажаль записи у церковних книгах тих часів не збереглися. За документами Шатура з 1931 по 1934 роки була Носівського району. Всі архівні матеріали були передані в місто Носівка. Ми працюємо в цьому напрямку і плануємо зробити запит до архівних документів Носівського РАЦСу, щодо встановлення дати реєстрації шлюбу Петренко Устинії та Михайла. Після одруження Устинія проживала в родині чоловіка. Разом у невеличкій хатині жили батьки Михайла, Савелій Петренко та Євхимія Петренко і брат чоловіка Василь, 1922 року народження. Здавалося молода, закохана дівчина починає нове щасливе життя. Насправді ж Устинію чекали безкінечні випробування, втрата, горе. 30-ті роки, голодні й холодні для всього людства, не обминули і Устину родину. Один за одним помирають батьки чоловіка, Сава та Хима. Вони любили невістку і добре до неї ставилися. Устя з почестями поминає стареньких, не знаючи, що смерть ще надовго залишиться у їхньому будинку. Брат Михайла Василь залишився жити в родині. Устя піклується і доглядає за ним як за рідним. За роки подружнього життя Устинія народила семеро діток, четверо з яких померли маленькими. Підкосило це Устю. Змарніла, посивіла, аж постаріла. Та не втрачала надії, що хтось з діток все ж таки виживе. В 40-му році, після народження донечки, від тяжкої хвороби помирає чоловік Усті Михайло Петренко. Залишається молода вдова з трьома дітками на руках. Починається війна… Своїми спогадами про рідну людину з нами поділяться дочка Олександра Михайлівна та онука Валентина Іванівна. В ці тривожні дні темної вересневої ночі 1941 року обережно постукали у вікно будинку Устинії Іванівни. Вона відгукнулась і почула у відповідь знайомі голоси, відкрила двері, впустила в будинок. Це були дві сестрички, доньки знайомої жінки-єврейки Рахіль Медведєвої із Ніжина. Звали дівчат Соня і Вєра. Надавати допомогу євреям було надзвичайно важко ще й тому, що робити це доводилося в умовах найсуворішої конспірації: адже навколо було чимало осіб, які могли донести про це поліції. Перш за все це були люди з антисемітськими переконаннями. Яких, на жаль, також виявилось немало. Форми допомоги та порятунку були найрізноманітніші. Нагодувати єврея, переховати втікача з гетто або табору, взяти до себе єврейську дитину і виховати її, перевести через кордон, дістати фальшиві документи – ось далеко не повний перелік цих форм. Наражаючись на смертельну безпеку, прості українські громадяни рятували євреїв. Світова історія ще не знала таких жахливих масових страт, такої безжалісності до жертв, якими відзначалися дії гітлерівців щодо євреїв. Свідчать про це спогади очевидців, документи в музеях, архівах. Знайшлося в Україні чимало людей, які вважали своїм людським (або християнським) обов’язком допомогти безневинним жертвам ненависті. Вони не злякалися страшної нацистської окупаційної машини і виступили проти неї. З перших днів окупації нова влада нав’язала власні правила поведінки та регламентацію життя місцевому населенню. Визначався цивільно-правовий статус євреїв як «не арійців». Це відразу позбавляло єврейське населення навіть тих обмежених прав, які мало місцеве населення інших національностей. Дискримінаційні заходи стосувались усіх сфер життя євреїв. В роки війни за переховування або укривання комуністів, євреїв, радянських офіцерів загрожувала смерть і рятівникам, і врятованим. Та Устинія Іванівна, ризикуючи власним життям та життям своїх маленьких дітей, все ж таки залишає сестричок у себе. До всіх тяжких поворотів долі додається щоденна тривога і смертельний ризик. По селу ходили чутки, що в одному з будинків ховаються єврейські дівчата. Коли на подвір’ї з’явився староста Григорій Якович, Устинія Іванівна злякалася, адже ховала дівчаток на печі, закидавши ганчір’ям, подушками. Почувалися сестри захищеними, та все ж боялися обшуку. Староста заспокоїв рятівницю-господиню, та ще й неочікувано, запропонував свою допомогу. Домовилися, що Устинія Іванівна буде брати з собою чорняву Вєру на роботу в колгосп. Григорій Якович пообіцяв, якщо буде якась загроза, він обов’язково попередить. І він дійсно виконував свої обіцянки. Жінка переодягла дівчат у вишиті сорочки. Запинала хустки на голові так, щоб не видно було їх обличчя. Інколи, коли відправляла дівчат на колгоспне поле, забруднювала обличчя для маскування. А коли хтось чужий заїздив у село з перевірками, староста попереджав. Тоді дівчата не виходили на вулицю, або й зовсім втікали з села та переховувалися в лісосмугах. Коли ставало все спокійно староста приводив біглянок знову до Устинії Іванівни. Крім старости села німецька влада призначала на місцях працівників поліції, так званих в народі поліцаїв. В основному це були прибічники окупантів. В Шатурі поліцаї були місцевими. Очевидці неприязно відгукуються про них. Але бували й винятки. Про переховування євреїв у Устинії Петренко знали не всі жителі села. Відомо було тільки те, що вона прийняла до себе дітей-сиріт знайомої жінки. Можливо хтось здогадувався, що дівчата, онуки єврея Янкеля Беркова Богречевського, який проживав на території Шатури в дореволюційний період. Дворська Ніна Михайлівна розповідала, що і в її бабусі переховувалися євреї. Але вона побоялася залишати їх на довго через те, що хтось з селян міг донести місцевим поліцаям. В період окупації селяни з пересторогою відносилися до появи чужинців. Окремі люди тримали таємницю переховування єврейських дівчат, чим теж наражалися на небезпеку. Були і такі, що боялися спілкуватися з Устинією в цей період, аби не бути поміченим поліцаями. Але більшість селян з розумінням ставилися до цього. Вєра (Дверта) Соломоновна (Шломовна) Медведєва народилася в Ніжині 4 листопада 1923 року. До 1941 року закінчила 9 класів Ніжинської середньої школи №3. Сім’я Медведєвих повернулась до Ніжина в 1937 році. Декілька років вони проживали в Білорусії. Тридцяті роки глибокою бороною пройшлися по долях людських: сестри Вєра, Соня і Нюся залишилися без батька, а в 1941 році – і без матері, Рахіль Медведєву розстріляли карателі. Точної дати смерті матері нами не встановлено. Можемо зробити припущення, що це трапилося 6 листопада під час масових розстрілів євреїв у Ніжині або у вересні під час облав на євреїв. Саме тоді дівчата з’явились у Шатурі. Після звільнення Ніжина від окупантів Вєра продовжила навчання, працювала бухгалтером, економістом. З 1978 року – на пенсії. В дорожньо-експлуатаційному управлінні, де вона працювала перед виходом на заслужений відпочинок, про неї відзивалися дуже тепло. Зі своїми колегами та мамою Устею не поривала зв’язків, писала листи з США і матеріально підтримувала родину Петренків. Вєра Соломонівна довго не зважувалася на виїзд до Америки, все відкладала, бо мала надію, що Устинія Іванівна поїде з нею. Так прикипіла душа єврейки до української жінки, котра замінила їй батьків. Але йшли роки, не стало сестри Соні, всі родичі Медведєви виїхали. У 1994 році наважилася на це і Вєра. Перед наближенням старості, не бажаючи бути тягарем для дітей і онуків Устинії Іванівни, прийшлося вибрати, можливо, не кращий варіант, але достатньо раціональний. Вєра і Соня Медведєви мали двоюрідну сестру Вєру Ольховську. Вона теж проживала в Ніжині. Точна адреса нами не встановлена. Була, як і сестри Медведєви, не заміжня. Вєра, після міграції в США, підтримувала зв’язок з сестрою. Дзвонила їй часто і перепитувала про Устинію Іванівну. Розповідала Медведєва як добре їй там живеться і як гарно до неї ставляться. Софія Соломонівна Медведєва народилася в 1921 році в Ніжині. Число та місяць не встановлено. До 1941 року сім’я Медведєвих проживала по вул. 2-га Покровська, 17. В списках вуличкомів мама сестер Вєри, Соні та Нюсі значилася під номером 133: Медведєва Рахіль Янкелівна, господарка, 1895 року народження. Доньки не записані, бо на період зіставлення цих списків в Ніжині не проживали, знаходилися в селі Шатура. Соня, на відміну від Вєри, мала слов’янську зовнішність і могла вільно пересуватися, не ризикуючи потрапити до карателів, як єврейка. Та вона, як стверджують очевидці, потрапила в облаву при відправці молоді в Німеччину на примусові роботи. Прийшло визволення. Соня служила добровільно в Червоній Армії. Повернулась до Ніжина, навчалася, працювала рахівником в Будинку-інтернаті для дітей-інвалідів. Померла Соня в 1984 році. Похована в Ніжині. Обидві її сестри, Вєра та Нюся, проживали в Сполучених Штатах Америки. Відомостей про сестру Нюсю на даний час немає. Соціологічне дослідження учнів 9 класу на тему: « Односельці про Устинію Петренко» Мета дослідження: на підставі аналізу інформації, отриманої від жителів нашого села, скласти уявлення про героїчний вчинок стихії Петренко, спрямований на порятунок євреїв від нацистів. Учні з відповідальністю, старанням та азартом виконували своє завдання. Проявивши творчу комунікативність, наші дослідники без вагань вступали в діалог з односельцями. У процесі опитування згадувались події воєнних років. Старожили села розповідали про те, як жилося селянам під час окупації. Дітям розповідали про вчинок Устинії Петренко. Його велике значення. Цікаво було слухати учням про саму бабусю Устю, як більшість її називає, її життя, риси характеру. Демонстрація відео односельців | |
| Переглядів: 67 | |
| Всього коментарів: 0 | |