Праведники Чернігівщини

Народилася Устинія Іванівна 15 вересня 1908 року в селі Шатура Ніжинського району Чернігівської області в сім’ї Петренків. У батьків Івана та Марини Петренків було чотири доньки: Меланія, Устинія, Уляна, Євдокія. Виконувала дівчина багато домашньої роботи, тож до сільської нелегкої праці звикла з дитинства. В школу ходила залюбки. Любила навчатися. Та сільське життя вимагало більшої уваги, аніж почитати цікаву книжку. Тому, закінчивши 7 класів Шатурської школи, пішла працювати в селянське господарство. Пізніше, коли відбулася колективізація і утворилися колгоспи, працювала в колгоспній ланці. Сім’я Петренків, як і всі сільські родини, жили тим, що мали від власної землі та господарства. В родині був кінь, яким обробляли землю. Тримали корову, свиней, овець. Батько, мати і дівчата тяжко працювали на власному полі, знаючи, що ця праця не дасть їм померти з голоду. В ході дослідження було встановлено, що в 1927 році в Шатурі виникло селянське господарство. Батько Устинії, Іван Тихонович, влаштовується на роботу. Через деякий час забирає до себе і Устинію. В 1929 році вже все сімейство Петренків працює в новоствореному колгоспі імені Блюхера. Жінки трудяться в ланці, батько – конюхом. У 30-х роках Устинія вийшла заміж за односельця Михайла Петренка. Точну дата одруження встановити не вдалося. Вивчаючи історію села, було встановлено, що одружувалися молоді люди переважно восени. Це пояснювалося тим, що закінчувалися господарські роботи на землі, люди мали більше вільного часу. У період між постами гуляли весілля. За спогадами родичів, Устя вінчалася в місцевій церкві. Нажаль записи у церковних книгах тих часів не збереглися. За документами Шатура з 1931 по 1934 роки була Носівського району. Всі архівні матеріали були передані в місто Носівка. Ми працюємо в цьому напрямку і плануємо зробити запит до архівних документів Носівського РАЦСу, щодо встановлення дати реєстрації шлюбу Петренко Устинії та Михайла. Після одруження Устинія проживала в родині чоловіка. Разом у невеличкій хатині жили батьки Михайла, Савелій Петренко та Євхимія Петренко і брат чоловіка Василь, 1922 року народження. Здавалося молода, закохана дівчина починає нове щасливе життя. Насправді ж Устинію чекали безкінечні випробування, втрата, горе. 30-ті роки, голодні й холодні для всього людства, не обминули і Устину родину. Один за одним помирають батьки чоловіка, Сава та Хима. Вони любили невістку і добре до неї ставилися. Устя з почестями поминає стареньких, не знаючи, що смерть ще надовго залишиться у їхньому будинку. Брат Михайла Василь залишився жити в родині. Устя піклується і доглядає за ним як за рідним. За роки подружнього життя Устинія народила семеро діток, четверо з яких померли маленькими. Підкосило це Устю. Змарніла, посивіла, аж постаріла. Та не втрачала надії, що хтось з діток все ж таки виживе. В 40-му році, після народження донечки, від тяжкої хвороби помирає чоловік Усті Михайло Петренко. Залишається молода вдова з трьома дітками на руках. Починається війна… Своїми спогадами про рідну людину з нами поділяться дочка Олександра Михайлівна та онука Валентина Іванівна. В ці тривожні дні темної вересневої ночі 1941 року обережно постукали у вікно будинку Устинії Іванівни. Вона відгукнулась і почула у відповідь знайомі голоси, відкрила двері, впустила в будинок. Це були дві сестрички, доньки знайомої жінки-єврейки Рахіль Медведєвої із Ніжина. Звали дівчат Соня і Вєра. Надавати допомогу євреям було надзвичайно важко ще й тому, що робити це доводилося в умовах найсуворішої конспірації: адже навколо було чимало осіб, які могли донести про це поліції. Перш за все це були люди з антисемітськими переконаннями. Яких, на жаль, також виявилось немало. Форми допомоги та порятунку були найрізноманітніші. Нагодувати єврея, переховати втікача з гетто або табору, взяти до себе єврейську дитину і виховати її, перевести через кордон, дістати фальшиві документи – ось далеко не повний перелік цих форм. Наражаючись на смертельну безпеку, прості українські громадяни рятували євреїв. Світова історія ще не знала таких жахливих масових страт, такої безжалісності до жертв, якими відзначалися дії гітлерівців щодо євреїв. Свідчать про це спогади очевидців, документи в музеях, архівах. Знайшлося в Україні чимало людей, які вважали своїм людським (або християнським) обов’язком допомогти безневинним жертвам ненависті. Вони не злякалися страшної нацистської окупаційної машини і виступили проти неї. З перших днів окупації нова влада нав’язала власні правила поведінки та регламентацію життя місцевому населенню. Визначався цивільно-правовий статус євреїв як «не арійців». Це відразу позбавляло єврейське населення навіть тих обмежених прав, які мало місцеве населення інших національностей. Дискримінаційні заходи стосувались усіх сфер життя євреїв. В роки війни за переховування або укривання комуністів, євреїв, радянських офіцерів загрожувала смерть і рятівникам, і врятованим. Та Устинія Іванівна, ризикуючи власним життям та життям своїх маленьких дітей, все ж таки залишає сестричок у себе. До всіх тяжких поворотів долі додається щоденна тривога і смертельний ризик. По селу ходили чутки, що в одному з будинків ховаються єврейські дівчата. Коли на подвір’ї з’явився староста Григорій Якович, Устинія Іванівна злякалася, адже ховала дівчаток на печі, закидавши ганчір’ям, подушками. Почувалися сестри захищеними, та все ж боялися обшуку. Староста заспокоїв рятівницю-господиню, та ще й неочікувано, запропонував свою допомогу. Домовилися, що Устинія Іванівна буде брати з собою чорняву Вєру на роботу в колгосп. Григорій Якович пообіцяв, якщо буде якась загроза, він обов’язково попередить. І він дійсно виконував свої обіцянки. Жінка переодягла дівчат у вишиті сорочки. Запинала хустки на голові так, щоб не видно було їх обличчя. Інколи, коли відправляла дівчат на колгоспне поле, забруднювала обличчя для маскування. А коли хтось чужий заїздив у село з перевірками, староста попереджав. Тоді дівчата не виходили на вулицю, або й зовсім втікали з села та переховувалися в лісосмугах. Коли ставало все спокійно староста приводив біглянок знову до Устинії Іванівни. Крім старости села німецька влада призначала на місцях працівників поліції, так званих в народі поліцаїв. В основному це були прибічники окупантів. В Шатурі поліцаї були місцевими. Очевидці неприязно відгукуються про них. Але бували й винятки. Про переховування євреїв у Устинії Петренко знали не всі жителі села. Відомо було тільки те, що вона прийняла до себе дітей-сиріт знайомої жінки. Можливо хтось здогадувався, що дівчата, онуки єврея Янкеля Беркова Богречевського, який проживав на території Шатури в дореволюційний період. Дворська Ніна Михайлівна розповідала, що і в її бабусі переховувалися євреї. Але вона побоялася залишати їх на довго через те, що хтось з селян міг донести місцевим поліцаям. В період окупації селяни з пересторогою відносилися до появи чужинців. Окремі люди тримали таємницю переховування єврейських дівчат, чим теж наражалися на небезпеку. Були і такі, що боялися спілкуватися з Устинією в цей період, аби не бути поміченим поліцаями. Але більшість селян з розумінням ставилися до цього. Вєра (Дверта) Соломоновна (Шломовна) Медведєва народилася в Ніжині 4 листопада 1923 року. До 1941 року закінчила 9 класів Ніжинської середньої школи №3. Сім’я Медведєвих повернулась до Ніжина в 1937 році. Декілька років вони проживали в Білорусії. Тридцяті роки глибокою бороною пройшлися по долях людських: сестри Вєра, Соня і Нюся залишилися без батька, а в 1941 році – і без матері, Рахіль Медведєву розстріляли карателі. Точної дати смерті матері нами не встановлено. Можемо зробити припущення, що це трапилося 6 листопада під час масових розстрілів євреїв у Ніжині або у вересні під час облав на євреїв. Саме тоді дівчата з’явились у Шатурі. Після звільнення Ніжина від окупантів Вєра продовжила навчання, працювала бухгалтером, економістом. З 1978 року – на пенсії. В дорожньо-експлуатаційному управлінні, де вона працювала перед виходом на заслужений відпочинок, про неї відзивалися дуже тепло. Зі своїми колегами та мамою Устею не поривала зв’язків, писала листи з США і матеріально підтримувала родину Петренків. Вєра Соломонівна довго не зважувалася на виїзд до Америки, все відкладала, бо мала надію, що Устинія Іванівна поїде з нею. Так прикипіла душа єврейки до української жінки, котра замінила їй батьків. Але йшли роки, не стало сестри Соні, всі родичі Медведєви виїхали. У 1994 році наважилася на це і Вєра. Перед наближенням старості, не бажаючи бути тягарем для дітей і онуків Устинії Іванівни, прийшлося вибрати, можливо, не кращий варіант, але достатньо раціональний. Вєра і Соня Медведєви мали двоюрідну сестру Вєру Ольховську. Вона теж проживала в Ніжині. Точна адреса нами не встановлена. Була, як і сестри Медведєви, не заміжня. Вєра, після міграції в США, підтримувала зв’язок з сестрою. Дзвонила їй часто і перепитувала про Устинію Іванівну. Розповідала Медведєва як добре їй там живеться і як гарно до неї ставляться. Софія Соломонівна Медведєва народилася в 1921 році в Ніжині. Число та місяць не встановлено. До 1941 року сім’я Медведєвих проживала по вул. 2-га Покровська, 17. В списках вуличкомів мама сестер Вєри, Соні та Нюсі значилася під номером 133: Медведєва Рахіль Янкелівна, господарка, 1895 року народження. Доньки не записані, бо на період зіставлення цих списків в Ніжині не проживали, знаходилися в селі Шатура. Соня, на відміну від Вєри, мала слов’янську зовнішність і могла вільно пересуватися, не ризикуючи потрапити до карателів, як єврейка. Та вона, як стверджують очевидці, потрапила в облаву при відправці молоді в Німеччину на примусові роботи. Прийшло визволення. Соня служила добровільно в Червоній Армії. Повернулась до Ніжина, навчалася, працювала рахівником в Будинку-інтернаті для дітей-інвалідів. Померла Соня в 1984 році. Похована в Ніжині. Обидві її сестри, Вєра та Нюся, проживали в Сполучених Штатах Америки. Відомостей про сестру Нюсю на даний час немає.